З самого початку існування Львова роль каналізації виконувала річка Полтва з її великими і малими притоками. Навіть в середині XIX c. люди не придумали нічого кращого, як використовувати природну систему річки та її приток для створення каналізації вже в сучасному розумінні цього слова.

Причиною цього стала руйнівна активність річки під час весняних паводків і великих злив, а також людський фактор, коли забудовувалися території, звідки витікали джерела Полтви, відповідно, її рівень знижувався до такої міри, що вода не встигала змивати продукти життєдіяльності людей, яких ставало все більше .

Великі паводки траплялися не раз. Львівські документи свідчать про значні повені в 1511, 1514, 1617 роках. А в 1770-м вода потопила підвали низовини будинків, церковні та костельні підземелля, винісши звідти весь товар і скелети похованих ченців. Повінь в червні 1811 зруйнувало мости, млини та будинки.

Стародавні поліси не мали системи позбавлення нечистот, тоді навіть і мови не було не те що про монтаж унітазів, а навіть про їхнє існування. Тому звичайні побутові відходи часто потрапляли прямо під ноги, а промислові вивозили кудись далі. Львів в цьому контексті не виділявся: господині в центрі виливали помиї на вулиці, які ще не мали бруківки, а лише неширокі тротуари. Грубі і тверді нечистоти вивозили за місто і висипали в Полтву в районі нинішнього Оперного театру. Ранньою весною і під час дощів місто перетворювалося на суцільну калюжу, в якій застряг імператор Йосиф II, коли вперше відвідав Львів у 1780. З тих пір нова влада береться за облаштування міста в сучасному європейському розумінні цього слова.

Однак слід зазначити, що перше втручання в життєдіяльність львівської ріки відбулося ще в XIII в. в період побудови міських укріплень. Полтву, яка в районі нинішнього проспекту Свободи була болотиста і ще не чітко сформована, направили в одне русло, що дозволило побудувати стіни і оборонний рів, куди і пустили потік. Кріпосний рів наповнювала інша річка – Ортім, що стікала з-під Високого замку приблизно по вулицях Кривоноса-Лисенка. Полтва ж додатково наповнювала рів тільки в разі потреби і приймала в себе надлишки води. В оборонний рів скидати відходи було категорично заборонено, для цього вже тоді використовували Полтву.

У XV ст. до центру прокладають перші підземні водопроводи. Одночасно копають каналізацію. У передмістях таку функцію виконують рови, канави (або дерев’яні жолоби, названі «баняками»). Перш стічну систему провели в закладах громадського значення – міській лазні, госпіталі, стайні. Каналізації прокладали також монастирі.

Після неприємної події з ясновельможним імператором закипіла, або «потекла», робота. Відновлюють старі канали, ліквідувавши міські укріплення, перекривають як колектор північний і південний оборонні рови (нині вул. Валова і Лесі Українки). Все це стікається в Полтву, яка однозначно стає відкритим каналізаційним колектором в центрі міста. Одна тисячу вісімсот тридцять дев’ять під керівництвом зодчого Флоріана Ундерки починають перекриття річки в двох місцях, де внаслідок проведених робіт утворилися нинішні площі Міцкевича і Торгова. Ці роботи лише на деякий час позбавили проблеми. Канали будували переважно з дерева, іноді з тесаного каменю і вапняного розчину, нерідко не було можливості дотримуватися потрібних кутів нахилу. Все це призвело до витоку стоків. Крита дубовим настилом частина Полтви під вул. Академічній (нині вул. Шевченка) також не витримувала ніякої критики. Тому з 1870-х років для ремонту старих каналів використовували гідравлічну вапно, а для будівництва нових – цегла і цемент.

У той же час обговорюють проекти суцільного перекриття Полтви в центральній частині міста. Інженер Людвіг Радванський, вивчаючи європейський досвід, пропонував роздільну систему каналізації, коли в річку потрапляють води з існуючих джерел і потоків, а колектор прокладений окремим каналом. Але міська влада вирішила інакше, вважаючи за краще проект інженера Вацлава Ібіанський. Роботи почали 1885 на вул. Шевченка, 1887-м – на просп. Свободи між двома вже замурованими ділянками.

Одночасно з тим стали розвивати каналізаційну мережу. Роботи проводять досить швидкими темпами: за станом на 1895 прокладено 38,4 км колекторів, на 1906 й – 60,6 км. Для обслуговування каналів 1898 утворено міський заклад очищення каналізацій, в якому в 1939 працювало майже 800 чоловік.

У 1908-1912 роках почалося впровадження цілісної системи каналізації міста, яка передбачала використання існуючих колекторів, перебудову мали невідповідні габарити, і спорудження нових. Головним колектором повинна стати Полтва. Роботи над каналізуванням міста тривали аж до початку Другої світової війни. У той час довжина каналів досягла 130,8 км.

Після війни процес каналізації продовжили – він навіть придбав велику інтенсивність внаслідок будівництва нових кварталів і промислових підприємств. Правда, був позбавлений чіткої системи, а часом і логіки. Брак матеріалів і спрощення технології були типовим явищам, були випадки, коли колектор замість нахилу будували з підйомом. Обіцяні ще в 1908 році очисні споруди введені в експлуатацію тільки в 1965-му.

Зараз львівська каналізація отримала світову славу, не меншу, ніж паризька.

Ми пропонуємо надання сантехнічних послуг для вирішення проблем з каналізацією по Львову і за його межами за доступними цінами.

Львів розташований на Головному Європейському вододілі, тому проблема водопостачання для міста існує вже понад 600 років. Зі зростанням міста, зокрема його людності і виробничого потенціалу, з’явилася значно більша потреба у технологічній і питній воді. Саме це змушувало львів’ян шукати шляхи вирішення цієї проблеми. На наш погляд, дослідження ретроспективних проблем формування львівської водопровідної системи є досить актуальним. 
Системою водопостачання називають комплекс інженерних споруд і видів діяльності, які здійснюють водопостачання і водовідведення. Водопровідна мережа є сукупністю водопровідних ліній (трубопроводів) для подачі води до місць користування. Вона є головним елементом системи водопостачання. 
Перші львівські колодязі (в архівних джерелах фігурують під назвою fontes) побудовані за часів Галицько-Волинського князівства. У Х-V ст. воду почали розвозити у бочках, проте це дорого коштувало й, до того ж, вона не відповідала санітарно-гігієнічним вимогам. Джерелом водопостачання не міг бути оборонний рів, оскільки в ньому розводили рибу, і сюди ж відводилися побутові та промислові стоки. На початку 15 ст., коли населення Львова зросло до 5 тис. осіб, проблему водопостачання могло розв’язати лише будівництво водопроводу. 
Перший львівський водогін згадується у 1407 р. Спорудження водогону завжди було складною і дорогою справою. Мабуть львів’яни мали всі підстави бути незадоволеними водою передмістя, якщо вони вдалися до будівництва водогону. Річ у тім, що ця вода було непридатна до вживання. Плани розбудови збірників і водопроводів виготовив німець Петро Штехер. Усі роботи, пов’язані з прокладанням водогонів, були суворо засекречені. Документів місцезнаходження водопровідних споруд не виявлено. Перші водозабори, найімовірніше, були розташовані на Личаківських узгір’ях, тобто на схід від м. Львова. 
На центральній площі міста, на її східному боці знаходився водорозподільчий пункт. Це була водойма „Мелюзина”. Назва походила від величезної бронзової статуї німфи Мелюзини, яка прикрашала її. До водойми сходилися водогони, а звідти дерев’яними трубами вода подавалася в будинки. У 1697 р. на південно-західному розі площі спорудили ще одну водойму. Її назвали „Нептун”, за іменем дерев’яної статуї бога морів, якою вона була прикрашена. Третя водойма була споруджена в 1744 р. на південно–східному розі площі (фонтан Діана). 
Не слід забувати, що цією водою в середньовічному Львові могли користуватися не всі бажаючі, а лише ті, хто мав змогу заплатити за прокладення водогону до власного будинку. Таких будинків у другій половині ХVІІІ ст. було тільки 86. Отже, більшість населення міста вживало воду з місцевих криниць, що часто ставало причиною епідемій.
У ХІІІ ст. воду у Львові можна було одержувати двояко: з громадських „скринь” (криниць із басейнами), за яку користувачі сплачували однаковий для всіх податок, і з водогонів, які підводилися за індивідуальними контрактами в будинки повноправних громадян. Ними, згідно з Магдебурзьким правом, були римо-католики, що володіли в місті нерухомістю. Відповідно, міська влада намагалася обмежувати доступ до води всім іншим: вірменам, які мали власне садівництво, євреям, а також духовенству і шляхті, які не платили місту податків. Річна плата була доволі високою і коливалась пропорційно до обсягу поточних ремонтних робіт водотягів, інших потреб міста та кількості води. Якщо користувачі води не погоджувалися на плату, водовід відтинали. 
На початку ХVІІ ст. у Львові була створена спеціальна служба нагляду за розподілом води. Міські документи ХVІІ–ХVІІІ ст. переповнені скаргами громадян на «рурмістрів» (головних наглядачів за розподілом води), які не зважали на підпільне проведення води перекривали воду до будинків.

   Система водопостачання була гравітаційною і охоплювала водозабори, водогони, водозбірники і водопровідну мережу. Водозабори розташовувалися вище за висотою від водокористувачів. Самопливними водогонами під дією сил земного тяжіння вода надходила до міських водозбірників. До останніх приєднувалася розгалужена міська водопровідна мережа. 
Водопровідну систему міста постійно розширювали. У 1411 р. проклали 250 труб. Через два роки від водопроводу побудували 100 відгалужень. У 1471 р. введено в дію 3 нові водозбірники на пл. Ринок. У 1505 р. проклали 241 трубу, в 1532-му – 504, з яких виникло 59 великих трубопроводів і 42 менших. Вода для потреб міста надходила з Личаківських пагорбів, з гори Кульпарківської, з околиць сучасної Погулянки. 
У 1889 р. за дорученням Львівського міського магістрату австрійський інженер Смерк на підставі власних розробок, а також за участю професорів Ріхтера, Сікорського та Ломницького, інженера Маланського і радника Горецького узявся втілювати проект водопостачання м. Львова з механічною подачею води з басейну р. Верещиці. Новий водопровід ввели в дію 9 березня 1901 р. Водозабірні споруди були розташовані у Волі Добростанській, що на захід від Львова за 29 км. Джерельна вода спрямовувалася до збірного колодязя, що був на висоті 200 м над рівнем моря. З часом продуктивність водозабору збільшили, спорудивши нові водозабори: в 1925 р. – у с. Шклі на відстані 7,3 км від резервуару у Волі Добростанській; у 1928 р. – під с. Великополем, що за 2,6 км від Волі Добростанської. 
28 травня 1945 р. у Львові відбулася перша наукова конференція з питань водопостачання та каналізації міста, на якій постановили за необхідне «… скласти перспективний водний баланс міста, максимально форсувати пошуки джерел води». Проте, з 1945 до 1959 року, жодних гідрогеологічних робіт для цього не проводилося. Існуючий водопровід експлуатувався з постійно діючим дефіцитом. Внаслідок цього у 1958 р. цілодобову подачу води до міської мережі замінили подачею в окремі райони за графіком.
З 1960 до 1964 року було спроектовано два водозабори: Зарудці з продуктивністю і Мокротин. В експлуатацію їх ввели відповідно у 1965 і 1966 рр. У 1966р. експлуатували сім водозаборів із загальною продуктивністю. 
У 1967–1973 рр. введено в дію сім водозаборів. П’ять із них забезпечують водою північну частину міста, два – східну, що забудовувалися тоді найінтенсивніше. Водночас споруджувалося житло у південній частині міста. За період з 1968 до 1974 року населення південного району настільки зросло, що воду сюди доводилося завозити. Проектанти житлових масивів не взяли до уваги відсутність у цій частині міста інженерних мереж водопроводу та каналізації. Впродовж 1979–1988 рр. введено в дію ще чотири водозабори. 
Водопостачання міста Львова здійснюється виключно з підземних джерел (18 групових водозаборів і 1 галарея), розміщених на відстані від 20 до 80 км. Розвіданих запасів, при умові їх освоєння, достатньо для нормального водопостачання міста на найближчі 50 років. Видобута на водозаборах вода подається в місто по магістральних водогонах, загальною довжиною 581 км.
Досить складним і технологічно важливим елементом системи є міська розподільча мережа. Її протяжність лише трубами великого діаметру (100–900 мм) становить 800 км.

Ми пропонуємо надання сантехнічних послуг для вирішення проблем з каналізацією по Львову і за його межами за доступними цінами.

Світ поступово розвивається. Буквально недавно необхідно було полювати на мамонтів і користуватися природною красою заростей і селом, а сьогодні ми йдемо в магазини за покупками і створюємо з величезними дзеркалами туалетні кімнати. Важко уявити скільки за цими раковинами і туалетами ховається складної системи різних каналізаційних насосних станцій і великої кількості очисних споруд, а також станції, які біологічно очищають стічні води. Ці системи не молоді і мають велику історію, яка бере свій початок від 2500-5000 років тому з Вавилону, Мохенджодаро, Єгипту та Риму.

Була дуже цікава знахідка під час розкопок міста Ефеса, в якому знаходився храм Артеміди, недалеко від вулиці жерців археологами був виявлений громадський туалет. За мармуровими пісуарами була канавка. По ній відходи текли в резервуар під землею і там скупчувалися. Чистився цей резервуар в міру потреби.

Рим мав більш складну систему каналізації. Досить серйозною була конструкція по зливу і подачі води. Вона складалася з акведуків і труб. За допомогою помп закачували воду, а стоки спрямовані були у водойми. Стародавній Рим використовував досить примітивні насосні станції для каналізації, а також грунтову очистку води. Погружний насос був створений досить давно. У 1947 році Енглессон, який був інженером компанії «Flygt» розробив абсолютно новий прототип погружного дренажного насоса. Він став революційним відкриттям свого часу.

Насосний агрегат, як і система каналізації здатна забезпечувати життєдіяльність місця поселення людей, є центром насосної станції каналізації. Він дозволяє забезпечити повне функціонування системи. Такі станції поширилися повсюдно, тому що це досить зручно і надійно.

Ми пропонуємо надання сантехнічних послуг для вирішення проблем з каналізацією по Львову і за його межами за доступними цінами.